Думки у ретрітній хатинці

Потік ріки ніколи не зникає,вода ніколи не буває однаковою.

Бульбашки пливуть на поверхні течії,лопаються, виникають знові ніколи не тривають.

Вони — як люди і їхні оселі.

У нашій коштовній столиціпрекрасні будівлі стоять у ряд,їхні гребні змагаються за першість.

Доми еліти — ніби були тут вічно,але розпитай — і переконаєшся:дуже рідко трапляються будинкиз довгою історією.

Одного року дім руйнується,наступного — відбудовується,зрештою великі домизмінюються на доми поменші,саме як люди,що живуть у них.

Це місто і громада в ньому здаються незмінними.Проте з поміж двадцяти чи тридцяти людей,яких я знав колись тут,досі залишились один чи двоє.

Ввечері люди помираютьі вже вранці народжуються інші,саме як бульбашки в річці.

Без імені:одні конають, інші народжуються.Звідки і куди вони ідуть?

І всі ці тимчасові, невідомі оселі —для кого і навіщопрагнути їх зробитиприязними для сприйняття?

Господар та його оселя —це як росинка на квітці повію.Хто з них загине швидше?

Часом роса випаровується,а квітка залишається.Та без сумніву квітка звʼянепід ранковим сонцем.

Дуже рідко краплятримається на зівʼялій пелюстці.У будь-якому разідо вечора росинка щезне.

За сорок весен і осенейвідтоді, як я зрозумів суть буття,я побачив чимало жахливих речей.

Давно, однієї ночі,зірвався лютий вітер.

Це було в двадцять восьмий день,у четвертий місяць,на третій рік епохи Анґен.1

Вогонь почався на південному сході столиці,ввечері, близько восьмої години.Потім він рушив на північний захід.

Зрештою діставсяВрат Судзаку Імперського Палацу,Великої Зали Держави,Імперського Університету,Міністерства Внутрішніх Справ.

В одну ніч усе це перетворилось на попіл.

Кажуть,пожежа почалася в домі для інвалідівна перехресті вулиць Хіґучі й Томінокодзі.

Вітер вів лихо туди і сюди,живлячи полумʼя, що розійшлось врізнобіч.

На відстані будівлі вкрилися димом.Зблизька земля стала морем горіння.Небо, повне жару,сяяло темно-червоним,відображало пожежу внизу.

Язики полумʼя,погнані вітрами шаленими,стрибали по всьому місту, наче літали.

Ті, кого вони схопили —що вони могли відчувати?

Хтось падав додолу, здоланий димом.Інші зникли миттєво, зʼїдені полумʼям.

Більшість не змогли врятувати навіть себе —що вже казати про їхнє майно.

Стільки втратилося:усі скарби світу стали попелом.

Доми шістнадцяти панів і безліч інших згоріли.Це — третя частина столиці.Декілька тисяч чоловіків і жінокзагинули.Безліч коней та інших тваринпомерли.

Будь-що ми робимо в нашому життіне має жодного сенсу.Проте тратити скарб і багатство на те,щоб збудувати будинкив цій небезпечній столиці —це особлива дурниця.

В четвертий рік епохи Джішо,десь в двадцять четвертий деньчетвертого місяця,зʼявився великий смерчна перехресті вулиць Накамікадо та Кьоґоку.

Він пройшов крізь містодо району Рокудзо.

Нещадно зруйнував три чи чотири квартали,не залишивши цілим жодного дому —ані малого, ані великого.

Одні будівлі були знищені дощент,від інших залишився лише каркас.

Шквал зривав верхи ворітта розкидав сміття на декілька кварталів.

Він зносив огорожі між садибами,поєднуючи ділянки в одну.Безліч господарського добра злетіло в небо.

Дахи хат із дерева і очеретутанцювали шалено,мов сухе листя взимку.

Пил, наче дим, закрив весь краєвид.Вітер гудів так гучно,що голоси губились у реві.

Я про це згадую як про вітер із пекла.

Не тільки будинки були знищені —багато людей втратило життя,намагаючись урятувати дім.

Я почув дедалі більше плачу від розпачу,коли смерч пішов на південний захід.

Інколи смерчі тут трапляються,але такого ще не було —настільки лютого.Він був незвичним.

Я не можу перестати думати,що це булолихе знамення.

Шостого місяця саме того рокураптом столицю перенесли.Цілком неочікувано!

Кажуть,столицю заснували за імператора Саґадесь чотириста років тому.

Перенести столицю — серйозна справа,це не варто робити з примхи!

Все сталося надто раптово,усі були стривожені.

Зрештою, коли його величністьпереїхав до нової столиці —у Намба, у провінції Сетцу, —всі міністри та еліта мали слідувати.

Хіба хтось, хто служив при дворі,міг залишитися?

Усі, хто цінував свій статус,усі, хто залежав від опіки господаря,першими поїхали на нове місце.

Усі, хто упустив свій шанс,хто не зміг отримати посади,хто збився зі шляху,залишились у журбі.

Доми тих,хто поїхав змагатися за впливовість,щоденно занепадали.

Деякі з цих домів розібрали,їхні матеріали відправиливниз по річці Йодо.Там, де вони стояли,враз розляглися порожні поля.

Люди і їхні цінності змінилися.Вони почали їздити верхи на коняхзамість елегантних волових возів.

Усі шукали земліна південно-західному узбережжі —ніхто не хотів маєткув північно-східних провінціях.

Якось тоді я мав нагоду поїхатидо нової столиці в Сетцу.

Я побачив, наскільки там було жахливо тісно —не було й місцянормально спланувати квартальну забудову.На півночі — високі горби,на півдні — глибоке море.

Рев хвиль ніколи не припинявся.Пориви морського вітрубули особливо жорсткі.

Імператорський палац, схований в горах,нагадував старовинний стиль Мароз усім шармом провінційної простоти.2

Тим часом день за днем будинки розбирали.Їхні матеріали перегатили річку.Я дивувався:де саме ці доми збудують зновуі чи буде для цього місце.

Стільки порожніх ділянок —і так мало нових споруд!

Стара столиця вже занепадала.Нову столицю ще треба було збудувати.

Мов хмари в небі,все пливло навмання.

Ті, хто раніше жив на місці нової столиці,були в розпачі від втрати земель.Ті, хто переїхав, були роздратованінеобхідністю будувати житло знов.

Ті, кому по чину належало їздитиу розкішних возах уздовж проспектів,почали їздити верхи.Ті, хто раніше носиввитончені придворні шати,тепер були в простому одязі.Культура столиці змінилася теж —втратила колишню вишуканістьі стала по-військовому стриманою.3

У цих змінах бачили провісників хаосу.І дійсно,з часом розгубленість і страждання охопили всіх.

Авжеж,голоси обурення стали настільки гучними,що тієї ж зими столицю перенесли назад —туди, де вона й була.

Але всі ці розібрані доми — що було з ними?Їх дуже складно перебудувати знов.

Кажуть,що колись, дуже давно,мудрі володарі правили країноюзі співчуттям до людей.Палац свій крили простою соломою,і навіть карнизів не підрівнювали.

Пізніше стався голод, що тривав два рокиі приніс невимовне горе.

Здається, це було в епоху Йова.Так давно, що я вже забув коли.

Навесні й улітку — сонце було ярим.Восени й узимку — урагани і повіддя.

Жахливі лиха йшли одне за одним,доки всі посіви не загинули.

Люди орали навесні та саджали влітку.Все без результату.

Святкування, яке приходить з урожаєм,було втрачено.Зробити запаси на зиму було неможливо.

Всюди, у всіх провінціях,люди залишали доми і господарства.Хтось тікав у гори.

Було присвячено багато молитов і ритуалів.Все без результату.

Столиця завжди залежала від навколишніх сіл,і коли постачання провізії припинилося,всі втратили гідність.

Люди залишили всі надіїі почали продавати своє майно.Не було жодного винятку.

У торгівлі, яка майже зійшла нанівець,зерно стало коштувати дорожче за золото.

Жебраки вишиковувалися вздовж вулиць,і скрізь було чути їхній розпач.

Цей рік закінчився жалюгідно.

Всі сподівалися,що новий рік принесе відновлення,але все стало тільки гірше, коли почалася чума.

Час минав, і люди помирали від голоду.Ми почувалися як риби у висихаючій водоймі.

У капелюхах і гетрах,вишукано одягнуті пани й пані,ходили від будинку до будинкута щиро просили милостиню.

Я сам бачив на власні очі,як заморені голодом люди,раптом просто валилися.

Висушені, закляклі тілабули розкидані по вулицях.

Вони сповзали вздовж стін будинків.

Оскільки тіла ніхто не прибирав,стояв жахливий сморід.

Було нестерпно дивитися на ці гниючі трупи.

Береги річки були завалені тілами.Тому, коні і вози не могли проїхати.

Коли забракло робітників і лісорубів,не стало навіть дров.

Втративши все інше майно,деякі люди почали розбирати власні домиі нести деревину на ринок.Та, на жаль, як я чув,цих грошей вистачалохіба на один день їжі.

Мене засмучувало бачити дрова,вкриті червоною фарбою,з краплями золота й срібла.Я розпитав довкола та дізнався,що люди вдиралися до старих храміві крали статуї Будд.Вони віддирали оздобленняі ламали його на шматки.

Який страшний жаль —народитися в такийгрішний часі побачити ці жахи.

Серце розривається.

Серед закоханих пар ті, хто любив глибше,завжди помирали першими.Чи чоловік, чи жінка — вони жертвували собою,віддаючи своїм коханимту мізерну поживу, яку мали.

Звісно, у родинах —батьки завжди гинули першими.Я бачив немовлят біля материнських грудей,які не розуміли, що їхні матері вже померли.

Монах Рюґьо був імператорським скарбникомта настоятелем храму Дзінсонʼїнмонастиря Ніннадзі.Йому було невимовно жальнезліченних помираючих.

Коли він бачив когось при смерті,то малював священний склад «А» на їхніх чолах,щоб спрямувати їх до спасіння.4

У четвертий і пʼятий місяці він нарахувавсорок дві тисячі триста мертвихна вулицях столиці.Від Ідзьо на півночі до Кудзьо на півдні.Від Кьоґоку на сході до Сузаку на заході.

І це число тільки за ці два місяці,не включаючи тих, хто помер раніше чи пізніше.Окрім того, безліч людей померли понад річкоюу передмісті Сиракава на заході від столиці.Вздовж семи доріг, що вели до провінцій,мертвих тіл було іще більше.

Я чув, що подібний голод бувв епоху Чошо за імператора Сутоку.Я нічого про це не знаю.

Що я можу сказати —у своєму житті я не бачив нічого жахливішогоза цей голод,ані до нього, ані після.

На другий рік епохи Ґенрʼякутрапився великий землетрус,небаченої сили.

Гори кришились,наповняючи річкиуламками.

Моря здіймались,поглинаючи сушу.

Земля розверзаласяй із нею текла вода.

Валуни зривалисяй котились у долину.

Човни безпораднохиталися на хвиляхкрай берега.

Коні на вулицяхспотикались при ходьбі.

У всій столиці не лишилосяжодного неушкодженогохраму чи пагоди.

Пил і попіл піднімався.Дим всюди стелився.

Земля йшла хвилями,будинки тріскалися.

Гуркіт стояв,гучний, як грім.

Ті, хто залишились всередині,загинули під уламками домів.Тих, хто тікав, поглинула земля.

Не маємо крил і не можемо злетіти.Лише дракони линуть поміж хмар.Отже, землетрус як цей —найстрашніше з лих.

Син чиновника, років шести-семи,побудував собі маленьку халабудунавколо земляного валу.Він грався в ній,коли вал рухнув.

Похований під уламками,розчавлений і безформний —його очі вискочили з очниць.

Його батьки обняли бездиханне тіло,їхній невгамовний плачбуло неможливо витримати.

Було боляче дивитися, як мужній чоловік,охоплений горем, лишав гідністьі ридав над втратою сина.

Найгірший поштовх з часом минув,але повторні поштовхи тривали.

Кожен із двадцяти чи тридцятиповторних поштовхів,у звичному часі був би моторошним сам собою.Тільки через десять днівінтенсивність почала зменшуватися.

По чотири по пʼять поштовхів,потім по два по три,і потім один поштовхкожні декілька днів.

Це тривало десь три місяці.

Із чотирьох елементівнайчастіше вода, вогонь і повітряприносять горе.Лише зрідка земля чинить лихо.

В епоху Саїко був великий землетрус,який, окрім інших руйнувань,зніс голову Великому Буддіу храмі Тодадзі.І все ж, цей землетрус був набагато слабшийза землетрус епохи Ґенрʼяку.

Усі висловили жалюгіднінаміри зосередитися на Дгармі,бо землетрус змусивподивитись у власні серцяі побачити марноту мирських турбот.

Але минули дні, місяці і потім роки.Ніхто не залишився усвідомленим.

Життя в цьому світі складне.

Як я і говорив,люди і їхні оселі,порожні й непостійні.

Очікування посади і статусуприносять безліч турбот і тривог.

Незначна людина,яка живе в тіні сильних світу цього,не може виявити радість, коли радіє,чи плакати, коли сумує, —вона не діє вільно.

Мов горобець біля гнізда яструба,вона трясеться від страху.

Бідна людина, що живе в тіні багатих:її бідність приносить сором.

Вранці чи вночі,коли вона приходить і відходить,вона мусить бути запобігливою.

Коли вона бачить, як рідні чи прислугазаздрять багатим сусідам,а ті зневажають їх —вона не знаходить спокою.

Коли живеш в людному місці,нема куди тікати від пожежі.

Коли живеш на околиці,важко кудись добиратисяі є небезпека злодіїв.

Ті, хто має владу, — жадібні!З тих, хто живе осторонь, глузують.

Ті, хто має достаток, мають багато страху.Все, що мають бідні, — це гіркота буття.

Коли хтось покладається на інших —стає залежним.

Коли хтось дбає про інших —стає привʼязаним.

Коли хтосьпідлаштовується до мирських очікувань —неодмінно страждатиме.

Тих, хто не підлаштовується, —вважають божевільними.

І я питаю себе:

де в цьому світі жити і як?Де знайти відпочинокі спокій у власному серці?

Довгий час я жив і працюваву господарстві моєї бабусі з боку батька.5

Коли вона померла, сімейні звʼязки розірвалисяі моє життя почало занепадати.

Хоча це місце було наповнене спогадами,я мусив його залишити.

Зрештою, десь у тридцять роківя обрав своїм домом маленьку хатку.

Хоча вона була в десять разів менша,ніж дім, в якому я народився,мені було достатньо місця.

Вона була трохи більша, ніж халупа.Це не було повноцінним будинком.

Стіни були із глини. Воріт не було.

Я використовував стовпи із бамбукащоб спорудити навіс для воза.

Коли дув вітер, коли падав сніг,вся ця конструкція здавалася дуже хиткою.

Річка була поручі повені були постійною загрозою.Також бували злодії.

Я прожив понад тридцять роківз серцем, важким від турботцього недоброго світу.Весь той час я усвідомлювавскоротечність благих умов.

Потім, в пʼятдесяту весну,я полишив дімі повернувся спиною до світу.

Врешті, в мене не було ні дружини, ні дітей.Нічого, що могло би тримати мене.

Я не мав ні посади, ні прибутку.Жодних мирських привʼязок.

Наступні пʼять весен і осенейя взяв прихисток в хмарах гори Огара.

Коли мені виповнилося шістдесят років —росинка мого життя почала щезати —я збудував собі хатинку, мій останній прихисток.

Як лісоруб, що будує тимчасовий шалаш.Як старий шовкопряд,що пряде свій останній кокон.

Моя нова хатинкане була й у сто разів менша за попередню.

Чим я старше, тим менше моя оселя.

Ця хатинка унікальна: ходзьо,що означає будинок три на три метри,не більше двох метрів у висоту.

Я збудував її на випадковому місці,не претендуючи на власність землі.

Я спорудив її просто —скріпив стики металевими скобами.Таким чином я легко можу перевезти хатинку,якщо мені доведеться кудись переїжджати.

Перебудувати знов також не буде важко.Вся конструкція вміщається у два вози,і заплатити треба буде лише візникові.

Я заховав себе глибоко в горбах Гіно.

Уздовж південної стіни моєї хатинки,я спорудив тимчасовий навіста бамбуковий настил.

На заході я поставив вівтар.Я повісив зображення Амітабги на західній стіні.6Коли вечірнє світло заливає хатинку,чоло Амітабги сяє теплими променями.

На дверцятах вівтарязображення бодгісатвСамантабгадри і Ачали.7

В північній частині на антресолі я поставивтри чи чотири обтягнуті шкірою кошики.

В них я тримаю свої книжки з поезією і нотами,а також різні тексти,такі як «Основи переродження у Чистих Землях»Ґеншина.

Поруч — лютня та японська цитра —розбірні для компактності.

На сході я поклав сушену папоротьв якості ліжка.Далі на східній стіні відкривається вікно,під ним невеличкий відкидний стіл для письма.

Навколо подушки — вогнище.Там я палю хмиз.

На північ від хатинкия обгородив маленьку ділянкунизеньким живоплотом.На ній я вирощую лікарські трави.

Така моя тимчасова оселя в цьому світі.

На південь від хатинкитруба подає воду в камʼяну чашу.

Ліси навколо дають вдосталь дров.

Ці горби називаються Тояма.

Долина внизу заросла лісами,але на заході, в напрямку,куди я повертаю обличчя під час практики,я маю ясний краєвид.

Навесні,я бачу як цвітуть квіти гліцинії,пурпурні, як хмари Чистих Земель Заходу.

Влітку,кування зозуль направляє мою увагудо гірського перевалу,що нагадує мені про смерть.

Восени,на заході сонця плач цикад заповнює мій слух.Вони оплакують цей ефемерний світ.

Взимку,сніг покриває землю.Він накопичується, а потім тане.Саме як кармічні перешкоди та їхнє очищення.

Коли в мене немає настроюспівати молитви і читати сутри —я відпочиваю.

Я можу дозволити собі бути лінивим:ніхто не зупинить мене.Жодних друзів, які могли б мене засудити.

Хоча я не взяв обітницю мовчання,те, що я на самоті,означає, що мені немає нічого сказати.

Нескладно тримати святі обітниці,коли так мало можливості їх порушити.

Коли вранці мене наповнює відчуття туги,як у вірші «Білі Хвилі за Кормою» —я сідаю дивитися,як човни пливуть по річці біля Оканоя,і пишу в стилі Маншамі.

Коли ввечері дує сильний вітері змушує листя дерев кацура танцювати,я думаю про річку Сюньяні граю на лютні в стилі Мінамото но Цуненобу.8

Коли мені хочеться,я граю «Пісню Осіннього Повіву»для вітру поміж сосен,чи «Течію Води» для бульбашок в потоці.

Я не вмілий музикант,але я не граю,щоб втішити слух інших.

Я граю і співаю один,наповнюючи лише своє серце.

Є ще одна хатинка у підніжжі гори —це дім лісоруба.

Іноді його син приходить до мене.

Буває, немає чим зайнятися,і ми йдемо на прогулянку.

Йому шістнадцять, мені шістдесят.

Хоча різниця у віці велика,ми маємо спільні радощі.

Ми витягуємо стебла ковилиі збираємо польові квіти.

Громадимо бруньки ямсуі щиплемо водяну петрушку.

Чи спускаємося до залитого поля,збираємо рисові колоскиі надаємо їм різних форм.

Коли погода ясна,ми здираємося на вершину пагорбаі дивимося на небонад моїм колишнім домом.

Звідси можна бачити гору Карата,села Фушімі, Тоба і Хацукаші.

Ніхто не здатний затьмарити нашу радість,бо ніхто не володіє красою цих місць.

Якщо в нас є сили,якщо хочемо пригоди десь далеко,ми мандруємо на схід через пагорби.Ми проходимо Суіяму, Касаторі й Ішиму,щоб зробити офіру в храмі Ішіяма-Дера.

Або перетинаємо поля Авазу,щоб відвідати будинокповажного Семімару.

Іноді ми переходимо через ріку Танакамі,щоб віддати шану на могилі Сарумаро.

Коли ми повертаємося додому,ми милуємося квітами сакуричи барвами осіннього листя,залежно від пори року.

Ми ламаємо молоді пагони папороті9і збираємо горіхи —щоб піднести Буддам або для себе.

Коли ніч тиха,я думаю про тих, хто відійшов,під лункий хор мавпз мокрими від сліз рукавами.

Світлячки у кущахнагадують мені самотні рибальські вогникиз острова Макіношіма.

Дощ на світанку,ніби буря, що зриває листя.

Туркотіння рудих фазанівнагадує мені голоси моїх мами й тата.

Коли гірський оленьпідходить до мене без страху,я розумію, наскільки далеко я відійшов від світу.

Жаринки, які я ворушу у вогні, —це мої друзі.Вони, як захід сонця,провіщають сутінки мого життя.

Гори можуть бути грізними,але мені подобається ухкання сов.

Кожна пора року чарівна по-своєму.

Коли я сюди приїхав,я не планував залишатися надовго.

І ось минуло вже пʼять років,а я все ще тут.

Ця занепала тимчасова оселястала моїм домом.

У стрісі — загниле листя.Весь дах покрився мохом.

Іноді до мене доходять звістки зі столиці.Поки я був тут, у пагорбах,багато вельможних панів загинуло.

Серед людей нижчого стану —просто неможливо порахувати померлих.

Скільки домів було знищенолише від невпинних пожеж!

А тут нічого не трапляється —в моїй тимчасовій хатинці.

Попри те, яка вона мала,у ній достатньо місця,щоб спати вночіі сидіти вдень —задосить для однієї людини.

Рак-самітник вибирає собі маленьку мушлю,бо дуже добре знає себе.

Скопа живе на скелястому березі,бо боїться людського світу.

Саме так і я:я знаю себеі я знаю світ.

Я не бажаю нічогоі не підлаштовуюся під очікування.

Тиша — це все, чого я хочу.Не мати турбот — це достатнє для мене щастя.

Люди в цьому світі не будують будинкипід свої потреби.

Вони будують для дружин, дітей, прислуги.

Дехто будує,щоб вразити своїх друзів і знайомих,або щоб дати притулок панам і вчителям.

Звичайно, дехто будує будинки,щоб тримати там свій скарб:коней і волів.

Я збудував оселю лише для себе.

Ви можете запитати себе, чому.

Але у світу є свій шлях.В мене — мій.

В мене немає супутника чи слуги.

Якщо б я збудував собі хатинку побільше,кого би я в ній привітав?З ким би я її розділив?

Люди цінують у своїх друзяхбагатство та приємне спілкування.

Щире співчуття і чесність —не надто.

Тоді чому б натомість не подружитисяз музикою та природою,з місяцем та квітами?

Прислугу турбують тільки нагороди й покарання.Вона лише шукає щедрих милостей.

Моє тіло — сукупність дрібних частинок,і хоча воно ненадійне й тимчасове,я не ховаюся в марній бездіяльності.

Якщо треба щось зробити,чому б не бути слугою самому собі?

Звичайно, для цього треба докласти зусиль,але це краще, ніж бути комусь зобовʼязаним.

Якщо треба кудись потрапити — я йду пішки.Звісно, це може бути важко,але не настільки важко,як постійно турбуватисяпро коня чи про волів та віз.

Моє тіло існує для двох речей:мої руки — щоб працювати,мої ноги — щоб рухатися в просторі.

Я знаю свої межі:я відпочиваю — коли мені треба,і працюю знову — коли хочу.

Я навантажую себе, але не до краю.

Тому навіть коли я втомлений —я в спокої.

Завжди ходжу,завжди працюю —розвиваю міцність духу.

Навіщо відпочивати, коли це не треба?

Це гріх — завдавати іншим клопотів і страждань.

Хіба не кращеспрямовувати енергіюна щось інше?

Той самий принцип опори на себея застосовую до їжі та одягу.

Я обходжуся тільки тим, що можу здобути сам.Мій одяг — грубі тканини з волокон гліцинії.Ковдра зроблена з конопель.

Ніжні пагони з полів та ягоди з пагорбів —уся пожива, яка мені потрібна.

Те як я виглядаю не має значення,бо я не перетинаюся з людьми.

Чим простіша моя їжа,тим краще вона смакує.

Звісно, я не знаю, як воно у тих,хто насолоджується багатством.

Я лише порівнююсвоє нинішнє та колишнє життя.

Покинути світ, відкинути турботи плоті —це жити без гіркоти і страху.

Я віддаю своє життя милості небесне маючи жалю і туги.

Я бачу своє тіло ніби хмару, що пливе по небу —не чіпляюся за нього і не відрікаюся.

Я знаходжу незрівнянну радістьу тому, щоб спочити головою на подушці.

Дивитися на красу навколо —це є задоволення.

Три сфери буття:Минуле, теперішнє і майбутнє —поєднуються в моєму серці.

Воли та коні, палаци та маєтки —якщо серце не знає спокою,мирське багатство не приносить задоволення.

Я люблю свою самотню оселю,цю просту маленьку хатинку.

Іноді я навідуюся до столиці.Там я соромлюся того, що виглядаю як жебрак.

Але коли я повертаюся додому,мені жаль тих, хто залишивсяпривʼязаним до світу.

Якщо ви сумніваєтеся в моїй щирості,подумайте про птаха та рибу.

Ніхто не ставить під сумнівлюбов птаха до лісу,не маючи досвіду того, як птах відчуває ліс.

І ніхто не ставить під сумнівлюбов риби до води,не маючи досвіду того, як риба відчуває воду.

Так і з самотою:як можна зрозуміти мою любов до самоти,не маючи досвіду самотнього життя?

Місяць мого життя спадає,мʼяко опускається за пагорби.

Будь-якої митія можу відійтидо ріки Вічності.

У чому користьусіх цих роздумів?

Будда вчив непривʼязаності.Отже,сама моя любов до ретрітної хатинки —це привʼязаність.

Мені більше не вартозаписувати марні думки.

У досвітній тишія розмірковую.

Я ставлю собі питання:

Ти покинув світі пішов у ліс,щоб заспокоїти розумі слідувати Шляхом.

Але, хоч зовні ти виглядаєш як йогін,серце твоє чорне від отрут.

Ти збудував собі оселюяк у Вімалакірті.

Але практика твояслабша, ніж у Чандапандаки.10

Хіба тебе не хвилюєтвоя темна карма?

І хіба твій концептуальний розумне доводить тебе до божевілля?

Ці питання не мають відповіді.

Натомість я просто співаю хвалу Амітабзі.

І потім —тиша.